Від Бога до виборів: розмова з пастором про різне

- Якщо сказати одним словом, Ким для Вас є Бог?

- Богослови минулого століття закликали відповідально говорити про Бога, тому що будь-яке визначення несе у собі обмеження: один уявляє і розуміє Бога так, хтось – інакше. Це гарно проілюстрував Ярослав Пелікан у своїй книзі «Ісус крізь століття» - як не намагались богослови, мислителі та діячі минулого «вхопити» образ Христа, зображуючи Його як видатного учителя, містика, чи навіть революціонера, завжди щось важливе залишалося поза уявою та розумовими здібностями людини. Хоча, якщо все ж сказати щось одним словом, для мене це слово – подив. Бог – Той, Хто завжди Інакший, більший від нашої здібності розуміти та уявляти.

- Як прийшло рішення стати пастором?

- Це не та робота, про яку мріють молоді люди. Рішення прийшло разом з наверненням до Бога. Моє навернення в 15 років було для мене радикальною подією, я відчував, що просто ходити до церкви недостатньо, як і недостатньо просто змінити свої погляди - ця подія вимагає більшої посвяти та участі. До рук потрапляла відповідна література, одна з перших книг, яку я знайшов в маленькій церковній бібліотеці - «Поради проповідникам Євангелії» Чарльза Сперджена. Це сприяло тому, що я почав брати участь в житті церкви, почав проповідувати, а пізніше поступив до Київського біблійного інституту.

Після закінчення інституту бажання служити в церкві не згасло і я в складі невеликої команди відправився до Криму, де протягом 4 років ми брали участь у створенні нової церкви. Після того переїхав до Києва, а останні 7 років є пастором церкви в Ірпені.

- Який для Вас найбільший виклик у пасторському служінні?

- Насправді, пасторське служіння небезпечне не стільки через особливу динаміку або зайнятість, а через той тиск, який людина чинить сама на себе — це постійне запитання «Чи відповідаєш ти такому покликанню?». Також люди в церкві очікують певних вчинків, рішень, бо вони мають свій ідеал щодо пастора і все це часто створює тиск нереальних очікувань ззовні. Тому, особисто для мене, найбільший виклик це бути справжнім, бо весь цей тиск підштовхує до створення штучного іміджу або образу, тому залишатись справжнім самим для себе буває непросто, а для мене це одна з дуже важливих речей. Справжність пов'язана з відчуттям вразливості, бо ти не завжди демонструєш особливі здібності або силу. Це означає бути готовим показати свою слабкість і вразливість. Хоча в певних культурах, та і в наших церковних культурах, часто вразливість сприймається як слабкість, некомпетентність і невідповідність.

- Що надихає продовжувати це служіння?

- Тут багато моментів може бути, але з перспективи пасторського служіння як взаємодії з людьми, то рухатись далі надихають люди. І це насправді неймовірно, ти відчуваєш, що ти не є ізольованим, ти не усамітнений духовний воїн десь на вершині, а оточений чудовими, талановитими, розумними людьми, які так само, як і ти, прагнуть Бога та шукають можливості для служіння. Іноді, я серйозно перед Богом зізнаюсь: «За що Господи? Чому я оточений такими чудовими людьми?». І це хороша сторона цього служіння.

- Що для Вас церква?

- Насправді, на це питання непросто відповісти. В нашому євангельському просторі питання стосовно церкви не часто піднімається, радше, ми чуємо такі загальні метафори церква  — «наречена Христа», церква — це «тіло Христове», які, на жаль, часто і залишаються лиш гарними образами та метафорами. Церква — це завжди більше, ніж просто зібрання людей, це більше, ніж сума наших талантів і наших очікувань. Мені подобається як Апостол Павло бачить церкву, як нове, захопливе творіння Бога, як есхатологічну спільноту, що очікує Христа і покликана Богом до великих цілей. Якщо дати просте визначення однією фразою, то мені подобається бачити церкву як «народ Божий», з одного боку — це народ, спільнота, а з іншого – це покликані Богом для звершення Його волі в цьому світі.

Іноді в наших громадах буває надмірним акцент на індивідуальності та автономності, що кожен з нас несе відповідальність лише за себе, звершує своє спасіння, але Писання звертається до нас як до церкви, як до спільноти, де ми взаємозалежні. Апостол Павло прекрасно показує це на прикладі тіла, що ми нічого не можемо одне без одного, бо ми всі взаємопов'язані. В церкві відбувається особливе таїнство, де ми зростаємо, визнаємо свої помилки і рухаємось далі.

- У Вашій проповіді була думка, що часто ми пишемо новорічні резолюції і плани, що ми сподіваємось щось звершувати, але найголовніше це те, що саме Бог зможе зробити всередині нас. Що б Ви особисто хотіли, щоб Бог змінив у Вашому житті протягом 2019 року?

- Одна з книг, яка мені подобається в Писанні, це — Екклезіаст. Вона починається такими відомими словами, що всьому свій час, але потім Екклезіаст продовжує, що іронія людського життя в тому, що ми не знаємо свого часу. Не знаємо, коли радіти, коли сумувати, коли щось відбувається важливе для нас, а коли не дуже. Також, мені дуже близький текст першого розділу Послання Апостола Якова про те, що кому бракує мудрості, нехай просить у Бога. Тому на початку року я замислився, що трохи мудрості мені б не завадило, хоча звучить дещо пафосно, якщо чесно. Для мене це особистий виклик в спілкуванні та служінні - розуміти доречний час і місце для різноманітних речей. Часто молоді люди приходять в служіння, з ентузіазмом, починають будувати якісь стратегії, плани, в той час як вони мають будувати стосунки з тими небагатьма людьми, які є в церкві. І, водночас, є певний час для наступних кроків і етапів, які мають бути в помісній церкві. Тому мені дійсно хочеться розуміти, на якому етапі знаходимось ми, щоб рухатись далі та служити людям на тому місці, де ми є.

- Цей рік в церкві було оголошено роком сім'ї, чому?

- Це відгук на актуальні потреби в нашій церкві. Ми хотіли зробити це ще в тому році, бо це важлива тема. В церквах ми більше молимося за «владу та царів» як говорить Павло, ніж за сім'ї. Чомусь ми ігноруємо сім'ї навіть на молитовному рівні. З іншого боку, це теж виклик сьогодні — як будувати сім'ю. У нас з'явилися люди, зацікавлені в цій темі, ми вже запланували певні зустрічі і сподіваюсь, що ці люди допоможуть нам рухатись в цьому напрямку.

- Що б Ви, як пастор, побажали сім'ям?

- Планувати більше спільного часу разом, планувати спільне дозвілля, і робити це з не меншим бажанням, натхненням і впертістю, з якими ми робимо щось по роботі, служінні або в інших сферах.

- В цьому році буде проведено захід для сімей, яка його головна ціль? Чим би Ви хотіли, щоб церква могла допомогти сім'ї? 

- На мою думку, цей невеликий захід — це заклик зупинитися, провести час разом для чоловіка і дружини... Одна з проблем сучасної культури - все більше засобів усамітнення і «самотнього» дозвілля, той самий смартфон — це розвага самотнього, коли ти залишаєшся віч-на-віч з екраном якогось гаджета. Так само і серіали чи будь які інші пропозиції сучасної індустрії розваг - все це, на мою думку, як раз розраховано на самотніх людей. У нас все менше залишається простору для спільного дозвілля. Тому цей романтичний сімейний вечір - це один з таких кроків. Це заклик до сімей проводити більше часу разом.

Ми розуміємо, що жити в сім'ї, бути чоловіком/дружиною, батьком/матір'ю, ми починаємо як новачки - цьому не вчать в школі або університеті. Ми маємо лише досвід своїх батьків, який часто є не дуже успішним, або зовсім неуспішним. Тому церква - це місце, де можуть будуватися здорові моделі сім'ї, це місце, де ми можемо безпечно ділитися не лише своїми перемогами, а й труднощами та викликами, які переживаємо в сімейному житті. Тому, на мій погляд, церква— це місце, де через спілкування і здоровий приклад ми навчаємося будувати власну сім'ю. Бо успішна сім'я, насамперед, залежить від нашого бажання вчитися, змінюватися і духовно зростати.

- Що побажаєте тим, хто приєднався до церкви не так давно? 

- Традиційною відповіддю є - вивчати Біблію і практикувати щоденну молитву. Але дуже важливо також будувати стосунки в церкві, бути частиною церкви, де Бог тебе навчає, змінює, кличе до служіння, де ти можеш служити іншим і вдосконалюватись самому.

Тому моє побажання — полюбити церкву, хоча іноді це буває складно, бо перед нами не високий ідеал, а звичайні люди з їх недоліками та складними долями. Це складно, але приносить багато благословінь, коли ми стаємо частиною духовної сім'ї.

- Як не втратити відчуття подиву і захвату від Бога? 

- Простих мотиваційних слів буває недостатньо, але, на мою думку, важливо не зупинятись, продовжувати навчатись і розуміти, що мій досвід - це ще не все, бо, пізнаючи Бога, ми постійно відкриваємо для себе щось нове, зворушливе і цікаве. При цьому, ми маємо розуміти, що навчання - це певний біль від втрати своїх старих переконань. Навчання викликає біль, бо ти відчуваєш, що руйнуються твої упередження і стереотипи, деякий час ти знаходишся в незахищеному стані, бо не знаєш, що думати про це чи інше і як вірити, але такий біль є необхідним, бо без дискомфорту неможливе духовне зростання. Християнин не може знаходитися в стані ейфорії все своє життя, бо це було б нестерпним, але факт у тому, що на різних етапах ми відкриваємо Бога по-різному. Іноді це буває і через такі ситуації виклику, болю, страждань або ж інтелектуального дисонансу. Але Бог завжди більший, ніж весь наш попередній досвід або знання, тому нам і потрібна віра, щоб рухатись далі, навіть в темних місцях.

- Що Вас особисто найбільше дивує і захоплює?

- На моє переконання, життя з Богом є суцільною пригодою. Ми справді не знаємо до кінця, де ми можемо опинитися і як нам відкриється Бог в тій чи іншій ситуації. Тому можна сказати, що християнське життя — це велика пригода, яка захоплює і хвилює не зважаючи на твій досвід. Скільки б часу ти не йшов з Богом —  несподіванки гарантовані.

- 2019 рік – рік виборів президента і парламенту, рік турбулентності, маніпуляцій, обману, страху і глибокого переживання комічності того, що відбувається. Але кажуть, що зірки краще видно саме в темряві. На що б Ви хотіли звернути увагу як кожного окремого вірянина, так і церкви взагалі?

- Вибори президента, що наближаються, перш за все, несуть у собі виклики, що об’єднують усіх, незалежно від віри чи належності до церкви. По-перше, тому що відбуваються під час відкритих воєнних дій на Сході України, що створює особливий тиск на кожного, хто має намір голосувати. По-друге, стає ще важче довіряти ЗМІ, що несуть неправдиву, або ж спотворену інформацію.

Разом з тим, я думаю, що ми покликані діяти як християни у цій ситуації, бути цілісними, послідовними, відданими правді, бути готовими протистояти брехні. Брати відповідальність та діяти, як говорить Слово та власне сумління.

Інтерв'ю: Олена Товянська

Фото: Вероніка Погребна

ц. Філадельфія

Ірпінь, 2019 р.

Пастор Валерій Секісов з дружиною Валерією, донькою Дариною та сином Давидом